Не відкладаємо життя на після війни (фото)

Війна – це не привід не жити

…24 серпня тут важко було повірити у три цілком реальні речі. У те, що того дня було найбільше державне свято, що на вулиці був цілком собі погожий початок оксамитового сезону, і що тут - Одеса. Майже безлюдна Дерибасівська і перекритий Приморський бульвар. У міському саду - порожні локації для фото поруч з Утьосовим та пам’ятником стільцеві. Найвизначніші пам’ятки обкладені мішками з піском або заховані за щитами. Кафешки й ресторани працюють, але – тихо.

Фото: Тут був і буде Лаокоон

На тлі агресії

Хоча, власне, шокувати ця картина могла б хіба того, хто якимось дивом пропустив останні півроку нашої історії. А от з поправкою на війну все виглядає, як мінімум, логічним. Ба більше – останнім часом Одеса визнала за можливе відмовитися від деяких мілітарних елементів, принаймні на час, який наразі виглядає як певне затишшя. Прибрали протитанкові їжаки з Дерибасівської, зняли блок-пости на транспортних магістралях міста. Ці послаблення стали можливими, ймовірно, й через те, що містяни за цей час теж змінилися. Стали більш дисциплінованими, свідомими того, небезпека завжди десь поруч, а відтак треба бути пильними, обачними і готовими з розумінням ставитися до речей, що обмежують комфорт і свободи, проте нині є неминучими та необхідними. Агресор значною мірою втратив союзника, яким у перші дні війни була паніка серед багатьох мешканців міста.

Це засвідчують і зміни у реакції одеситів на сигнали повітряної тривоги. Ці зміни, власне, не можна назвати позитивними, але вже як є: якщо раніше люди вибігали з квартир і таки прямували до сховищ, то нині сигнал небезпеки здебільшого ігнорують. Під звуки повітряної тривоги супермаркети чи, приміром, пошта припиняють роботу і відправляють клієнтів на вулицю. Ті, однак, не поспішають при цьому до сховищ, а здебільшого стовбичать під дверима закладу. Аж ніяк не вважаємо, що це – правильно, бо краще тисячу разів в холосту збігати до сховища, ніж один раз потрапити під обстріл. Втім, така неправильна реакція до певної міри відображає подану десь у інтернеті  оцінку: «рівень довіри до ППО – сплю у піжамі».

Кому і Одеса - безпека

Навіть у безлюдний день Незалежності не відчувалася та атмосфера страху и тривожності, яка охопила одеситів у перші дні війни.

Фото: Такий День Незалежності на Дерибасівській - вперше

На Дерибасівській не надто чисельні перехожі зовсім не виглядали наляканими – навіть коли лунала сирена. Ба навіть заклопотаними. Ні, наче так само безтурботні, як у мирний час. Фотографуються на тлі Оперного, п’ють каву у напівпорожніх кав’ярнях, розглядають невеселі картинки за невеселою темою. Одним словом – живуть. Просто їх дуже мало. Чимало одеситів виїхали у безпечніші місця і не поспішають повертатися. Ті, кому і Одеса – безпека, на Дерибасівську чи Аркадію здебільшого не мають ні часу, ні грошей. Офіційно зареєстрованих біженців в Одесі трішки більше 30 тисяч. Велелюдним вони місто аж ніяк не зроблять. Адже за мирних часів вважалося, що у курортний сезон населення мільйонної Одеси ледь не подвоювалося.

Фото: Невеселі картинки

Втім, і переселенці, усвідомивши, що вони, попри все – таки в Одесі, все частіше намагаються долучитися до принад нашої перлини – тих небагатьох, що наразі у доступі.

Одесити о цій порі зазвичай з нетерпінням чекають на неофіційний день звільнення Одеси – 1 вересня, коли перший дзвоник розганяє основну масу відпочивальників по домівках. Але зараз вони не приховують позитивні емоції, коли чують: «Ви місцеві? Не підкажете, якою маршруткою можна проїхати на Дерибасівську?». І з неабияким ентузіазмом підказують. Тим більше, що зараз вони мають що й новенького сказати. «Як? Ви не знали? Тепер з селища Котовського до Дерибасівської можна й трамваєм дістатися!»

Трамвай надії

Чомусь саме ця наче й не планетарного масштабу подія чи не найкраще засвідчує про бажання і здатність Одеси попри все жити повноцінним життям повноцінного міста.

Наприкінці липня, під час війни і попри війну, у нас запустили першу чергу трамвайного маршруту «Північ – Південь», який наразі з’єднав селище Котовського – спальник, у якому мешкає десь третина усіх одеситів - з центральною частиною міста. В недалекій перспективі він буде подовжений до південних околиць міста і перетне всю Одесу з півночі на південь.

Чому саме цьому подію ми вважаємо особливо символічною?

По-перше, через те, що тут йдеться про річ цілком практичну ба навіть буденну. Просто реальна технологічна новація, що прислужилася сотням тисяч одеситів, які відтепер мають можливість дешево і комфортно дістатися центру міста і залізничного вокзалу зокрема.

По-друге, новація ця була давно і конкретно обіцяна, та нікого б не здивувало, якби з огляду на війну її відклали десь на потім. Але – не відклали. Місто живе за своїм планом і не робить поправку на війну, там де поправку цю можна не робити.

Живі артерії економіки

Власне, ритмічна робота транспорту, як всередині міста, так і на магістралях, що з’єднують його з іншими частинами країни та світу якраз чи не найвиразніше засвідчувала – колапсу немає.

Вже буквально за місяць-другий після першого шоку від воєнних дій, на полицях магазину з’явився практично весь довоєнний асортимент продукції. Так, багато що стало менш доступним. Тут все зрозуміло, війна - це не та подія, яка піднімає людям рівень життя. Але порожніх полиць чи величезних черг за чимось дефіцитним ми вже давно не спостерігаємо. Ситуація з пальним для авто теж стабілізувалася. Так, на нових цінових позначках, але вже без багатокілометрових і багатогодинних черг.

Знову ж таки, під час війни і не зважаючи на неї, на Одещині запустили потяг по відновленій залізничній дільниці Березине-Бесарабяска, котра стала ще одним транспортним містком до сусідньої Молдови. Цей перезапуск також планували задовго до війни, і не стали переносити його на ще навіть неозначений повоєнний час.

До певної міри вдалося відкоркувати й порти Великої Одеси: 1 серпня "зерновим коридором" з Одеського порту вийшло перше судно, а до кінця місяця загальний обсяг проведених цим коридором вантажів перевищив позначку у 600 тис тонн харчів. Це, безумовно, додало життя в економіку країни і регіону – на макроекономічному рівні.

На рівні ж найдрібнішої економіки одесити, як й усі українці, вже у перші місяці після агресії могли пересвідчитися пересвідчилися, що товари спокійно і вчасно рухаються територією країни, а поштові відправлення надходять чітко і майже без затримок навіть із регіонів, впритул наближених до передової.

Все це беззаперечно засвідчувало цілісність економічного організму держави – країна продукує товари, і вони вільно рухаються її територією, за винятком, звісно, окупованих.

… У історичному центрі Одеси та на її чисельних пляжах ми все ще спостерігаємо здебільшого якийсь анабіоз, і причини його, напевне, не треба пояснювати. Але коли б хто захотів знайти собі картинку за типом «було – стало», то варто було б звернути трішки в бік від міських магістралей і зазирнути до промзони. Ще навесні життя тут наче завмерло. Вантажівка була нечастим гостем на під’їзних шляхах, у цехах та на промислових майданчиках панувала незвична тиша. Очевидно оживати тут все почало десь із середини літа. Частково – через початок жнив і відкриття того ж зернового коридору. А десь може і через усвідомлення, що, попри війну, жити і працювати - треба, в тім числі – і заради перемоги.

Звісно, війна б’є і по нашій економіці та фінансах. Одеська мерія станом на сьогодні фіксує недоотримання прибутків до бюджету на рівні 1 млрд гривень. Сума – не мала, та на тлі загального обсягу – а це 12 млрд грн – зовсім не катастрофічна. Можна і трамваї запускати, і пам’ятки реставрувати.

Добровільно і завзято

Жива економіка, серед іншого дає підґрунтя для волонтерства, яке від перших днів війни має неабиякий розмах і дуже різні прояви. Від трудової участі у підготовці захисних мішків із піском до збору коштів на сучасну техніку, потрібну військовим. Оце останнє якраз і є можливим завдяки тому, що бізнес працює, і може від своїх прибутків відрахувати суми, достатні для придбання потужних сучасних позашляховиків для фронту та іншого високотехнологічного устаткування.

Важливо, що допомагати армії беруться й ті, чиї фінансові можливості є доволі скромними. «Ось придивилися «копійку» за 400 доларів», - ділиться планами один із моїх знайомих, - «Якщо в нормальному стані – візьмемо нашим у тероборону». Каже, що один із варіантів допомогти гарним транспортом за малі гроші – придбати для військових «євробляху». Частину цих авто так і не розмитнили, і через їхній нелегальний, по суті, статус, їх продають дуже дешево, навіть коли ті перебувають у непоганому технічному стані. А тому можуть стати гарним надбанням для якогось підрозділу, бо ж у цьому разі на деякі юридичні моменти цілком можна заплющити очі. Оце напівпідпільне волонтерство, яке не обліковується, і, можливо, так і залишиться у тіні, воно чи не найвиразніше засвідчує неформальний характер тієї підтримки, яку абсолютно добровільно й охоче надають військовим прості люди, жодним чином не залучені до роботи якихось фондів чи організацій.

Всі розуміють, що все це надто надовго, щоб бути якоюсь тимчасовою кампанією.

Всі розуміють, що поставити життя на паузу і чекати миру – це не варіант.

Треба жити у тих умовах, які існують, і жити так, щоб якомога швидше прийшов той час, коли вже не доведеться гинути…